Млинарство на Хмельниччині має тривалу історію і відноситься до визначальних атрибутивних рис української етнокультури. Воно тісно пов’язане з розвитком землеробства і, відповідно, осілим способом життя. На думку Г. Денисика, “разом із землеробством, млинарство складає константу української етнічності”, адже обробка зернових культур розпочалася від часу появи й поширення землеробства на українських землях. Активно функціонувало млинарство і на Хмельниччині. Поштова картка початку 20 століття зафіксувала одне із найбільших та найсучасніших підприємств Проскурова того часу – паровий млин, який був збудований проскурівським купцем Соломоном Григоровичем Маранцем у 1892 році неподалік від залізничної станції. Далі на khmelnytskyi.name.
У середині 19 століття на Хмельниччині функціонували тисячі млинів
Борошномельна промисловість – одна з найважливіших галузей Хмельниччини з багатовіковою історією. З давніх часів водяні млини та вітряки були фактично у кожному населеному пункті. Значного розвитку промислове млинарство набуло у другій половині 19 століття, що було пов’язано з технологічною революцією у цій галузі та прокладанням залізниць. У 1867 році у межах Подільської губернії діяли 2693 млини, з них у містах — лише 141 млин, які виробляли менше десятої частини борошномельної продукції. Ще 240 млинів діяли у містечках, а 2312 — у селах. Це майже 85% від загальної кількості млинів. Така велика кількість млинів у сільській місцевості пояснюється тим, що вони традиційно були складовою фактично кожного поміщицького господарства та доволі прибутковим підприємством для землевласників. У містах млини належали переважно міщанам та купцям або міській громаді.
Так, у Проскурові ще з 18 століття діяли три водяних млини й усі вони належали місту. Міська влада віддавала їх в оренду та отримувала від цього прибуток. Найбільшим був Бузький млин — крупчастий, мав чотири постави та розміщувався на греблі через річку Південний Буг. Два інші млини — Дубовий та Раковий були прості та розміщувалися при ставках в однойменних приміських урочищах. Вони давали дещо менше прибутку до міської скарбниці. На млинах Хмельниччини борошно виготовлялося переважно з пшениці та жита й лише у невеликій кількості перемелювалося просо та гречка. За характером виробленої продукції млини Хмельниччини розподілялися у такій послідовності: 60 % млинів виробляли пшеничне борошно, близько 8 % – житнє, а 32 % млинів були з мішаним виробництвом. Мала кількість великих млинів, що виробляли житнє борошно, пояснюється тим, що житнє для селянського споживання перемелювалося переважно на дрібних “сільськогосподарських” млинах.
Млини Подільської губернії всупереч млинам інших двох губерній Правобережжя Київщини і Волині, перемелювали майже виключно місцеве зерно та дуже рідко вдавалися до підвозу зерна з інших місцевостей. Також особливістю млинарської справи на Хмельниччині було те, що тут млини здебільшого експлуатувалися орендаторами.
Наприкінці 19 століття стався переворот у харчовій сфері
Наприкінці 1870-х років промисловий переворот на Хмельниччині розпочався саме у харчовій галузі. У борошномельній промисловості він означав впровадження у виробничий процес парової техніки та високопродуктивних вальцьових верстатів, які могли використовувати звичайні млини. У 80-х роках 19 століття перероблення збіжжя на Поділлі почала зосереджуватися на великих борошномельних підприємствах, а провідними центрами капіталістичного млинарства стали міста, де були найдосконаліші та найпотужніші парові машини. Великі млини з потужними паровими машинами будували переважно поблизу залізничних станцій, звідки було зручно відправляти великі партії борошно-круп’яної продукції в інші регіони України. Так сталось і в Проскурові, який завдяки прокладеній у 1870 році через місто залізниці отримав прямий звʼязок з Одесою, Києвом та країнами Західної Європи. Проскурів одразу став важливим центром експортної торгівлі збіжжям, а також місцем перероблення зерна.
Завдяки купцю Маранцу у Проскурові зʼявився перший паровий млин
У 1892 році місцевий купець Соломон Маранц спорудив потужний паровий млин, на базі якого через три роки створив перше у місті акціонерне товариство – “Проскурівське товариство млинарського виробництва С. Г. Маранца”. До складу товариства, крім парового млина, увійшла його ж фабрика перлових круп. У 1893 році став до ладу другий паровий млин міщанина Менделя Лопатіна. У 1898 році на цих двох млинах працювало 70 робітників, виробництво продукції склало суму 155 тисяч рублів. У 1909 році у Проскурові нараховувалося вже 5 парових млинів, які виробляли продукції на понад півмільйона рублів. Проте найбільшим так й залишався паровий млин Маранца. У радянські часи млин націоналізували, поруч спорудили нові виробничі корпуси і перейменували на “Проскурівський млинкрупкомбінат”. У 1950-х роках підприємство мало назву “Крупзавод №14”, а коли до нього приєднали базу “Заготзерно” та новозбудований кукурудзо калібрувальний завод, воно отримало назву – “Хмельницький комбінат хлібопродуктів”, а згодом – “Хмельницький зернопродукт”. Головний корпус колишнього млина С. Маранца, що зображений на старій марці, зберігся, але з кардинальною перебудовою фасаду.
