Найбільший асортимент виробів деревообробних ремесел належав до комплексу господарського начиння. Його виготовленням займалося широке коло майстрів деревообробки, до яких зараховують бондарів, теслярів, токарів, ложкарів, решітників, різьбярів та майстрів лозоплетіння. Їхні вироби мали свої особливості у кожному з історико-етнографічних регіонів України та додавали характерного місцевого колориту господарському та побутовому середовищу місцевого населення. Далі на khmelnytskyi.name.
Над забезпеченням селян господарським інвентарем працювали майстри-бондарі
Майстри з бондарства були майже у кожному селі, виготовляли широкий асортимент деревʼяного господарського начиння. Для доїння корів на території Хмельниччини бондарі виготовляли дійниці – невеликі відра з двома невеликими вушками і простягнутою у них дужкою. Після доїння отримане молоко зливали у глиняні глечики. На Хмельниччині їх іноді ставили у балію — широку низьку круглу або наближену до овалу бондарну посудину, стінки якої розширювались догори. Її у господарстві могли також використовувати для купання чи прання одягу. Подібними до відер, але більшими за розмірами були цебри, які також виготовлялися з двома “вухами” та отворами у них. Вони мали широке призначення в господарстві: в одних цебрах прали одяг, в інших — годували худобу. Для збивання масла селяни на Хмельниччині користувалися деревʼяними масничками. Вони мали вигляд маленької діжечки, складеної з клепок або виточеної із суцільної частини липи, клена чи бука. Не можна було використовувати деревину дуба, оскільки вона виділяла речовини, що надавали забарвлення маслу. Щоб збити масло, у масничку наливали сметану та збивали її “калатушкою” – палицею, на кінці якої знаходився кружок із кількома дірками. Така конструкція не давала сметані “вихлюпуватись” під час збивання. Бондарні вироби мали найширший асортимент серед усього деревʼяного господарського начиння.
Фактично така ситуація зберігалася до 1960-х років. Тоді їх почали замінювати на скляний посуд. Проте й надалі майстри-бондарі вважалися справжніми професіоналами деревообробної справи та користувались авторитетом серед місцевого населення, а їхні вироби в окремих господарствах використовували аж до кінця 20 століття.
Під час деревообробки майстри використовували різні техніки
Найдавнішим способом виготовлення деревʼяних виробів було видобування. Видовбані вироби могли виготовляти як теслярі, бондарі, столяри, так і самі господарі-селяни для власних потреб, оскільки вважалося, що цей процес не потребує значних професійних навичок, хоча і вимагає докладання чималих фізичних зусиль. Асортимент таких виробів складали жлукта, кадуби, ступи та сільнички. Для прання білизни на території Хмельниччини використовували жлукта. Виготовляли їх з деревини верби, липи або осики, часто — з гнилою серцевиною. Дерево різали на частини потрібної довжини й поступово стесували гниль та частину живого дерева до певної товщини.
Для полегшення такої роботи середину могли висвердлювати або випалювати, скорочуючи таким чином час, витрачений на виготовлення виробу. Спочатку робили невеликий наскрізний отвір через увесь шпон, якщо дерево було не з гнилою серцевиною. Далі, поклавши дерево вертикально, кидали в отвір декілька “горящих” вуглин і підкладали під його основу невеликі камінці, аби була тяга повітря. Поступово вуглини розгоралися й починали горіти стінки, після чого майстер вже регулював інтенсивність горіння, збільшуючи або зменшуючи тягу повітря. Пропалений таким чином шпон старанно очищували від обвугленого дерева за допомогою спеціального долота із широким напівкруглим лезом. Аби випрати в такій зільниці одяг, його складали всередину, пересипаючи попелом із дерева листових порід. Також селяни використовували у побуті видовбані ручні ступи.
На теренах Хмельниччини населення значно частіше використовувало ножні ступи, які були продуктивнішими та потребували менше зусиль при роботі. Крім великих ручних і ножних ступ, побутували також невеличкі ручні ступки-ковганки для повсякденного вжитку. У них товкачем розтирали часник та інші приправи для приготування страв. У післявоєнний час замість ступки могли використовуватися залишки снарядів. Видовбані вироби у переважній більшості перестали виготовлятися ще у середині 20 століття і становили незначну частину всього комплексу господарського начиння. Значні фізичні зусилля та багато часу, яких потребувало їх виготовлення, зробили видовбані вироби невигідними. Тому їх намагалися замінити: спочатку бондарними, а згодом і промисловими аналогами.
Для виготовлення деревʼяних ложок використовували деревину груші або клена
Важливе місце в побуті кожного селянина займали деревʼяні ложки, що вироблялися майстрами-ложкарями. Вони виготовляли свої вироби у власних господарствах, часто навіть не маючи спеціального приміщення для роботи. Найкращою для виготовлення ложок вважалася деревина груші або клена. Проте робили ложки і з липи, осики, берези. Набір інструментів, який при цьому використовували, не вирізнявся особливим розмаїттям. Найчастіше це була звичайна сокира або барда, ніж і спеціальний жолобчастий різець для вибирання форми ложки. Розпочинали виготовлення ложок із розрізання колоди на частини, що відповідали довжині ложки. Отримані частини дерева розколювали на певну кількість елементів, залежно від їх розміру. Далі майбутні ложки обтісували сокирою, надаючи їм необхідну форму. Потім ножем робили чистову обробку ложки і вичищали заглиблення спеціальним різцем.
Лозоплетіння не припинило свого існування у 21 столітті
Самостійним видом деревообробки, що також забезпечував селян господарським начинням, було лозоплетіння. Багато селян самі займалися цим ремеслом, якщо в їхній місцевості було достатньо лози. Асортимент плетених виробів був досить різноманітним: кошики, колиски, меблі, рибальські знаряддя. Крім того, лозу використовували для плетіння огорож під час будівництва хат та господарських споруд. При цьому набір інструментів для роботи не вирізнявся особливим розмаїттям, здебільшого це були ніж та шило, а наприкінці 20 століття почали використовувати ще й секатор. Найпоширенішими виробами з такої лози були кошики, на Хмельниччині їх ще називали “кобелки”. Прості господарські кошики використовували для перенесення та зберігання урожаю картоплі, цибулі, яблук. Вони могли бути як з однією, так і з двома ручками.
Лозоплетіння – одне з небагатьох деревообробних ремесел, що не тільки не припинило свого існування у 21 столітті, а й набуло нових професійних рис. Селяни вже майже не виготовляють виробів із лози для власних потреб, оскільки зʼявилося достатньо промислових аналогів. Натомість продовжують займатися цим ремеслом фахові майстри, які вдосконалюють техніку плетіння та розширюють асортимент виробів. Сучасні майстри виготовляють вироби, які крім суто практичного значення мають і декоративну функцію. Наймасовішими є, безперечно, декоративні пасхальні кошики. Асортимент виробів деревʼяного господарського начиння, що виготовлявся різними майстрами деревообробки, вочевидь, помітно скоротився, проте ці вироби й досі виготовляються. Вони подекуди втратили своє практичне значення, втім набули ознак декоративного оздоблення. У сучасних реаліях відродження деревообробки видається малоймовірним, проте можливим. Цьому, зокрема, сприятиме визначення і впровадження нових пріоритетів, направлених на якість, екологічність та мистецьку цінність виробів.
